Сюжет мого життя дуже звивистий. У 25 після університету вийшла заміж за хорошого хлопця, жити стали з ним дружно. Через два роки наро дила йому доньку Аню. Прожили ми разом 7 років, набридла мені наша рутина. Начебто добре все: робота, чоловік люблячий, донька, робота із середньою оnлатою, kредит за квартиру, повсякденні справи, але нудно, було дуже нудно!
Тому, коли на горизонті замаячив баrатий і красивий італієць на 17 років старший, я не стала втрачати шансу. Я тоді працювала консультантом у турагентстві, а він був нашим постійним клієнтом. Я відчувала симпатію з його боку, тому втрачати нагоду не стала. Коли роман зав’язався, він мені умову поставив: «Або я, або твій чоловік і дитина». Я вибрала його, і ми разом полетіли до Італії. Дочці тоді було п’ять, коли про зраду розкрилося, чоловік заборонив мені бачитися з нею.
Наступні 15 років моє життя було схоже на казку, але серце мучила туга за дочкою. Ми з Пауло об’їздили майже весь світ, здавалося, що наше щастя триватиме вічно, але рік тому він nомер від серцевого нападу. Я залишилася із пристойною сумою грошей, але без kоханого. Основна частина майна відійшла його дітям від першого шлюбу. І ось мені сорок сім, у мене нікого нема на світі рідного. Від знайомих знаю, що донька заміжня, онуки вже є. Є велике бажання знайти її та помиритися, але всі кажуть, що вона мене ненавидить. Що мені робити?