Лежачи на ліжку, вдаючи, що дрімаю, я почув розмову сина з дружиною. – Потерпи ще трохи, люба, – казав мій син, – йому лишилося зовсім небагато. Що там? Роки два-три і все. А потім квартира наша. Ці слова вразили мене до глибини душі. Я не міг повірити, що після всього кохання, зусиль і виховання, які я вклав у свого сина, він так про мене відгукувався. Мені було всього сімдесят, а мене вже збиралися хо вати, бо потрібна була моя квартира. Мій син та його дружина переїхали до нас одразу після весілля і з того часу живуть з нами. Коли моя кохана дружина була ще жива, я почував себе господарем будинку.
Згодом я помітив, що до моєї думки не прислухаються і до мене ставляться як до квартиронаймача, якому незабаром доведеться з’їхати, щоб звільнити місце для молодої пари. З переїздом невістки до мого дому я сподівався, що все зміниться на краще, але ставало тільки rірше. Отже, я вирішив, що вистачить. Я б не дозволив поводитися зі мною як з тягарем, який заважає їм жити в моїй (прошу уваги: у моїй!) квартирі. Я покликав старого колегу, щоб той допоміг мені поміняти замок на дверях, а потім ми перетягли всі речі в коридор. Повернувшись із роботи, наші молоді були в люті. Вони спробували відчинити двері, але вони не піддавалися.
Син із невісткою стукали у двері і дзвонили у дзвінок, але я не впускав їх. Я знав, що вони мене не послухають, тож навіть не спробував із ними заговорити. Через кілька днів мій син зателефонував, щоб вибачитися, але мені було нецікаво слухати його виправдання. Я не міг пробачити йому того, що він бажав моєї швидкої смерті заради володіння моєю власністю. Я мав честь і гідність, і я відмовився змиритися з такою неповагою. Я вирішив продати квартиру і переїхати до села, щоб насолоджуватися там своїм новим життям. На гроші, які я отримав від продажу власності, я нарешті зміг жити для себе, як я завжди мріяв. Я вважаю, що вчинив правильно і ніякого егоїзму у моїй поведінці немає.