Класний керівник одного зі студентів запросила його маму до коледжу на бесіду. Керівник із кількома предметниками пояснили їй суть питання. – Ви розумієте, у нас немає комп’ютера. У старшого сина смартфон, у середнього звичайний кнопковий телефон, з нього ще сміються і знущаються через це, а молодша дочка в перший клас пішла. Як мені бути за цих умов? У нашому місті жодна школа та жоден коледж не перейшли на онлайн режим навчання повністю. Просто коли діти стали все частіше хворіти, закривався то один клас, то інший, дітей відправляли тимчасово на віддалення. І в одному із закритих класів навчається Антон, маму покликали до коледжу, але на її запитання не відповідають.
Відповідей немає. Мама розлучена, вирощує одна трьох дітей, працює. Мама гарна та дбайлива жінка, а діти виховані, ввічливі та охайні. Але тут така nроблема. Її звуть до школи то для середньої дитини, то для молодшої, а зараз і для старшої. <<Чому їх немає під час уроків? кінець чверті! А першокласниця? Що робитимете, коли вона відставатиме? Як немає комп’ютера? Купуйте!>> Тільки не сказали на які rроші. — Навіть за наявності кращого комп’ютера я маю залишитися вдома, особливо у разі молодшої доньки. А я не можу дозволити собі не працювати.
А якщо їхні уроки співпадатимуть, мені що, купити три комп’ютери? Я розумію і, можна сказати, навіть погоджуюся з нею. Але я теж вчитель, розумію, що вчителям теж нелегко. З нас вимагають оцінки та присутності студентів на заняттях. -А Як у вас Антон займається? — Запитав у мене зам. — у міру своїх можливостей. В кінці чверті я його атестувати буду хоч по телефону, хоч поштою, нехай і голубиною. Він до вишу не збирається. Якось вирішимо, — відповіла я. -Так розумію. У мене у класі хлопчик був. Живе на селі, там інтернету немає. Довелося поставити «трояк» за семестр, а то й з авансом. Він ніколи не відповідав за весь семестр. На цьому й розійшлися.