Андрій ніяк не міг упокоритися з тим, що його коханої дружини більше немає на світі. Він зібрав речі і помчав у село, щоб забути про все, і тут сталося диво.

Андрій обвів поглядом кімнату, яка була тихою та порожньою. Він пройшов у спальню, а потім на кухню, які були бездоганно чистими після того, як його дочка прибралася тут пару днів тому. Але місце здалося йому гнітючим. У квартирі більше не пахло життям, і навіть яскраві квіти на підвіконні перестали тішити його око. Зненацька Андрій відчув, як у його душі наростає збудження. Він схопив свою дорожню сумку і почав кидати в неї все, що траплялося на очі. Він не думав, що робить. Андрій просто хотів поїхати якнайшвидше, забути все, що колись робило його щасливим, але тепер стало причиною його страждань. Через годину Андрій сидів у поїзді, готовий покинути порожнечу, яка підкралася до нього за останній місяць. Лише місяць тому його життя було чудовим. У нього була хороша, престижна робота, кохана дружина та дочка. Проте все це було зруйновано лише одним телефонним дзвінком. Андрій був на роботі, коли йому зателефонувала дружина. Світлана знала, що в той момент у нього були термінові переговори, і це було зовсім несхоже на неї – дзвонити йому через дрібниці. Андрій вибачився перед колегами та прийняв дзвінок, але він не очікував того, що почув далі.

 

Невідома жінка повідомила йому, що Світлану забрала шв идка допомога, бо вона потрапила в ав арію, переходячи дорогу. Андрію сказали негайно приїхати до ліkaрні, і він помчав туди. Марина, їхня дочка, вже була в ліkарні, і намагалася підтримати свого батька, наскільки могла, але сама ледве трималася на ногах через хвилювання. Ці дві години здалися їм вічністю, але вони все ще сподівалися на диво. Коли чоловік у білому халаті вийшов із операційної, Андрій та Марина все зрозуміли по його обличчю. Після поминальної служби, прощань, нескінченних співчуттів та порожнечі Андрій залишився сам. Він узяв відпустку власним коштом, бо на той час не міг ще працювати. Він нічого не хотів, окрім як спати якомога довше, бо тільки уві сні він міг знову бачити свою Світлану, живу та здорову. Того дня він зрозумів, що більше не може залишатися у своїй квартирі і потребує зміни обстановки, тому сів на поїзд і поїхав за місто, де чекав на зцілення від природи. Однак і там було нітрохи не легше.

 

Все нагадувало йому про Світлану, починаючи з її фартуха, улюбленого кухля, пледу і навіть її “сільського друга” – великого сірого кота, який приходив у гості щоразу, коли вони там відпочивали. Якось увечері, сидячи на ганку, Андрій побачив кішку. Він працював цілий день і намагався чимось зайняти себе, але без Світлани це було неможливо. Кіт з’явився немов з нізвідки, сів перед Андрієм і пильно дивився на нього. – Що, друже? Ти чекаєш на неї? А її більше не буде. Все! Нашому щастю прийшов кінець. Все скінчено, – звернувся Андрій до кота. Кіт дивився на нього, не відводячи погляду, а потім, раптово, підійшов і заскочив до нього на коліна. Андрій на мить завмер, але машинально почав гладити м’яку шерсть кота. Той задоволено замуркотів, а Андрій усміхнувся і зрозумів, що Світлана десь поряд…