Дванадцять років тому Ксюша приїхала вчитися до столиці з південного регіону країни та там і залишилася після закінчення університету. Влаштувалася на роботу, зустріла Ігоря, вийшла за нього заміж за місцевого, народила дітей. Двох. Старшому чотири роки, молодшому два. На даний момент Ксюша у декреті. Чоловік, хоч і заробляє добре, але доводиться економити, бо виплачують іпотеку. Свекри, столичні мешканці, часто бачать онуків. Але батьки Ксюші бачать їх тільки по скайпу. І чекають не дочекаються дочку із сім’єю у гості. Нарешті Ксюша зібралася поїхати. З дітьми. Чоловік не може, працює.
І ось квитки на поїзд, на післязавтра, придбано, валізи зібрані, залишилася справа за малим – чоловікові поповнити картку дружини. І він перерахував. Аж аж п’ять тисяч! Ні. Помилки в написаному нема: не п’ятдесят, а п’ять тисяч. – Ігорьоша, ти де нулик втратив? – Ошелешено запитала Ксюша у чоловіка. – А що таке? – То п’ять тисяч – це ж мало? – Ти ж не в пустелю їдеш, а до батьків! Тобі лише морозиво дітям купувати. Тесть із тещею тобі витрачатися не дозволять. І нагодують, і напоять. До речі, батьки Ксюші і справді не бі дують. Батько отримує пенсію та працює, мати теж пенсіонерка.
До того ж у них свій сад, город і живність. Із них теж йде дохід. Тобто прогодувати доньку та онуків вони запросто прогодують. І не скупляться. Але це не означає, що Ксюша з дітьми можуть звалитися їм на голову, як бі дні родичі? Дівчині хочеться самій пригостити батьків чимось смачненьким. За свій рахунок. А тут!.. – Не можу просто так поїхати! Як ти цього не усвідомлюєш? – Не можеш – не їдь! Хто тебе жене? Коротше, або так їдеш, або не їдеш! – відрізав чоловік і уткнувся в комп’ютер. Ксюша всерйоз замислилася над тим, щоб відкласти поїздку до батьків на рік. На той час молодший піде до дитсадка, сама вона вийде на роботу, і не залежатиме від подачок чоловіка.