Заснула я того дня без чоловіка. Він десь знову пропадав. О пів на першу я прокинулася від дзвінка. То був чоловік. Він сказав, що його телефон розряджається, а машина застрягла біля болоті. Давши свої координати та поклавши трубку. “Ну, куди він знову поперся?”- думала я, перебираючи в телефоні номери людей, які б могли допомогти. Батьки чоловіка не підняли слухавку, а воно й зрозуміло – спали, як і всі нормальні люди. Зателефонувала до ДСНС – вільної машини не було, сказали почекати до ранку, але чекати я не могла – на вулиці було 0 градусів.
В інтернеті я знайшла номер евакуатора, а він сказавши, що я показала їм дорогу. Я зателефонувала мамі, вона приїхала до мене-сидіти з онуками, а я поїхала на таксі назустріч евакуатору. Під обурення чоловіка, мовляв, що мій чоловік втратив у такий час на болоті, якщо поряд є асфальтована дорога, ми нарешті побачили його машину. До речі, я сама була готова поставити ті запитання чоловікові, паралельно дубасивши його вихлопною трубою. Якось ми цього мисливця за пригодами витягли з болота, але це зайняло у нас кілька годин, адже машина була надто глибоко в багнюці.
Ми робили перерви та грілися в кабінці евакуатора, попиваючи чай із термоса. Загалом, до будинку ми прибули у 7 ранку. Тоді на нас вдома чекали і свекри, які побачили пропущений від мене дзвінок і дізналися, в чому річ. – Слухай, ти цього нашого мандрівника бережи. Він хлопець непоганий, але з дитинства любити вплутуватися у всякі авантюри, – сказавши свекор, застав мене наодинці. Я б і берегла, якби це був одиничний випадок, але це все повторилося ще двічі. Мені довелося подати на розлу чення, адже я й так мала трьох дітей. До четвертого Я не була готова.