– Я втомилася від суперечок, від проблем, від твоєї мами. Я хочу пожити окремо. Але без розлу чення. Свою половину виплат за іпотекою, я надсилатиму тобі. А ти подбай про свою половину, – сказала Карина і пішла від Андрія… Минуло півтора роки. Якось зателефонували у двері. – Вітання. Ключі не підійшли. Довелося зателефонувати, – сказала Каріна. – Чого ж ти прийшла? – Запитав Андрій. – Жити. Моя квартира. – Не твоя. Та й не моя … – Як так?
– А так. Якби відповідала на мої дзвінки, або відповідала б на мої і-мейли, то була б в курсі того, що сталося. – І що сталося? – А те, що квартира вже два місяці належить іншому. – Ти її продав? Як? – Ні. Її банк відібрав за борги. – Які борги? – Ти коли востаннє посилала гроші? – Нещодавно. – Півтора роки тому. Ти це називаєш нещодавно? – Ну-у. Були проблеми з фінансами. – А я сам не потяг. Намагався закрити пролом підробітками, але не зміг. – Якщо у квартири інший власник, то чому ти живеш у ній?
– Орендую. Нинішньому господареві вона поки що не потрібна, а мені зручно тут жити. – А я також можу тут жити? – Запитання не до мене. У квартири є хазяїн. Але я, у разі чого, заперечуватиму проти твоєї присутності тут. – Чому ж? – Бо якби не твої закидони, ми змогли б продовжувати оплачувати іпотеку. Тому що ми з тобою вже не чоловік і дружина. Нас роз вів су д, бо від тебе не було звісток понад шести місяців. Так що можеш прийняти душ, кілька годин відпочити, а потім прошу звільнити приміщення. – І куди я піду? – Туди, звідки прийшла. Це вже не мої проблеми.