Після розвалу СРСР моя сім’я насилу зводила кінці з кінцями через постійні затримки зарплати моїх батьків. Щоб я могла відвідувати молодшу групу у місцевому дитсадку, мама працювала там прибиральницею. У нашій групі було два вихователі: одна старша, а інша зовсім молода. Всі діти любили молоду виховательку, бо вона була доброю та грала з нами.
Вона ніколи не підвищувала голос і могла впоратися навіть із найбільшими дітьми. А ось старша була суворою, владною, часто ображала нас. За будь-яку маленьку помилку вона карала нас і ображала принизливими словами. Син старшої виховательки був у нашій групі, але через його поганий характер та істерики йому було важко знайти друзів. Він боявся своєї матері, яка била його у туалеті, якщо він не слухався. Старша вихователька посміхалася у свята, тільки якщо батьки приносили їй подарунки.
Ми ніколи не скаржилися батькам, бо вважали за нормальне таке звернення. Але недавно я розповіла про це мамі, і вона була вражена. Цей досвід змусив мене зненавидіти дитячі садки класичного типу на все життя. Старша вихователька досі працює у тому ж дитячому садку, а її син виріс і сів у в’язницю через споживання заборонених речовин. Я задумалася: навіщо комусь працювати з дітьми, якщо це йому не подобається. Адже від цієї ситуації страждають всі.