Я вже остаточно замучилась, пояснюючи всім свою ситуацію, сподіваючись на швидке вирішення житлової проблеми, щоб уникнути нових конфліктів із родичами. Я завжди почувала себе обділеною увагою, порівняно з моїм братом, якому давали все, що він хотів, а мене ігнорували. Я жадала розуміння і любові від матері, але натомість завжди відчувала себе винною у всіх проблемах.
Мій батько пішов від нас, коли ми були ще маленькими, залишивши нам свою квартиру, яку ми успадкували. Коли мені виповнилося двадцять один рік, мій брат одружився і почав жити з нами в нашій квартирі. Незабаром сім’я брата збільшилася, і я зрозуміла, що у квартирі більше немає місця для мене. Тому я вирішила винайняти власне житло. Мама та брат не розуміли моєї ситуації і говорили, щоб я не продавала свою частку у квартирі нашого батька.
Але я все-таки запропонувала продати квартиру і поділити гроші порівну, щоб брат міг купити іншу квартиру, та й ми з мамою теж могли отримати гроші. Однак брат відмовився , а мама попросила мене потерпіти ще трохи. Складалося відчуття, що нікому не було справи до моїх проблем, і я мала справлятися з ними поодинці.