Моїй шестирічній доньці мали зробити опер ацію з видалення грижі. Я мріяла вирушити додому та відпочити. Ми так втомилися за ці дні. Я вирішила, що куплю їй усі книги, які вона забажає. Підемо разом у магазин, і вона вибере собі найкращі книги. Діану забрали до опер аційної. Окрім неї забрали й двох інших дітей. Я згодом бачила, як тих дітей привезли, а мою доньку не привозили.
На мої запитання ніхто толком відповісти не міг. Медс естра сказала, що до мене підійде ліkар, але він не з’являвся. Мені стало ясно, що з моєю донькою щось трапилося, і в мене почалася паніка. Нарешті до мене підійшов заввідділенням. Він мені пояснив, що під час опе рації у моєї Діанки зупинилося серце. Не розрахували дозу наркозу. Виявилося, що вони вкололи більше, ніж треба. У мене підкосилися ноги. Діанка перебувала непритомною у реанімації. Мені дозволили провідати її. Вона лежала така гарна, маленька і безпорадна. Думала, що збожеволію в той момент. Мені було боляче дивитись на неї. Прокинулася вона лише за тиждень. Коли вона розплющила очі і вимовила слово «матуся», моїй радості не було межі.
Нарешті вона встане на ноги. Я дуже переймалася тим, що цього може не статися. Нас виписали і після цього я ставилася до неї по-іншому. Я так боялася втратити її. Я навіть ніколи не лаяла після цього її. Зараз Діані вже двадцять дев’ять років, вона має дітей, але я, як і раніше, боюся втратити її. Напевно, цей страх вже нікуди не зникне, супроводжуватиме мене завжди. Нам треба завжди оберігати своїх дітей. Вони найдорожче, що у нас є в цьому житті.