Минулої зими я вирішила поїхати до батьків на поїзді. На носі були свята, тому місць на нижніх полицях не було. Мені довелося вибрати місце на верхній. Коли я увійшла, дві нижні полки були застелені. Там лежали дві дівчини – судячи з усього, подружки. Я хотіла почекати провідника , але одна з них сказилася і наказала негайно забратися на своє місце. Я по натурі неконфліктна людина, так що просто кинула речі нагору, і сама туди залізла.
Через якийсь час мені страաенно захотілося їсти, адже весь день я так нічого поїсти і не встигла. – Дівчата, можна, будь ласка, скористатися столиком? – запитала я, поки вони сиділи у своїх телефонах. – Ви не бачите, ми збираємося спати. Потрібно було відразу зручні місця купувати, а не чіплятися до нас. Ну, що поробиш, я дістала з авоськи ковбасу, шпроти, нарізані помідори і хліб.
Як тільки я все розклала і зробила собі перший бутерброд, поїзд різко зупинився, і вся моя їжа виявилася на голові однієї з дівчат. Ми з хлопцем, що лежить на полиці навпроти, не змогли стримати свій сміх. Той взагалі до кінця поїздки сміявся. Дівчина довго сиділа і діставала рибки з волосся, паралельно кажучи гидоту на мою адресу, а я тільки один раз вибачилася, прибрала всю їжу з підлоги і полиць і залізла назад до себе. Ох, знали б ви, як від тієї дівчини смерділо рибою. Закон бумеранга! Я ж не хотіла втратити вечерю… зате на душі стало добре…